Управління персоналом
 офіційний сайт Украероруху   
 головна сторінка УП   
Новини
11 грудня 2020
попередня новина       до списку новин       наступна новина
Вони – авіадиспетчери. Знайомтесь!
Кожен політ цивільного літака відбувається під пильним контролем авіадиспетчерів Украероруху. Лише за їхньою командою екіпажі повітряних суден запускають двигуни і літаки злітають. Управління бортом упродовж усього польоту передається від одного диспетчера до іншого – аж до прибуття літака в аеропорт призначення або до його виходу за межі повітряного простору України. Тоді наші фахівці передають керування польотом повітряного судна своїм колегам із диспетчерського центру сусідньої країни.
Авіація неможлива без аеронавігаційного обслуговування, проте навіть ті авіапасажири, яким відомо про важливу роль авіадиспетчерів у забезпеченні безпеки польотів, жодного з цих героїв не знають в обличчя, бо їхня робота завжди «за кадром». А пілоти літаків упізнають їх лише за голосом.
Варто виправити цю ситуацію. Пропонуємо познайомитись із нашими колегами з різних підрозділів, які працюють у районних диспетчерських центрах та на аеродромних диспетчерських вишках Украероруху в аеропортах. Хтось із них давав дозвіл на зліт і посадку літака, яким ви подорожували, хтось із них супроводжував ваш рейс на маршруті, стежачи на міткою літака на екрані свого монітора… Отже, знайомтесь.


ФАХІВЦІ ЛЬВІВСЬКОГО РЕГІОНАЛЬНОГО СТРУКТУРНОГО ПІДРОЗДІЛУ

Олена ДОВГОПОЛА, диспетчер управління повітряним рухом аеродромної диспетчерської вишки Украероруху в Міжнародному аеропорту «Львів» імені Данила Галицького

Працює за фахом уже 10 років, перші 3 – в Івано-Франківську. Донька авіадиспетчера, з дитинства знала про авіацію і прагнула дізнаватись усе більше. Правда, батько спершу не вітав її намірів стати авіадиспетчером, бо в його часи було прийнято вважати, що це не жіноча професія. Проте рішення Олени було твердим і йому довелося його прийняти. Олена ніколи не жалкувала про свій вибір і в студентські часи не почувалась білою вороною, бо на її курсі вчилось чимало дівчат.

«Відомо, що жіночий голос, який звучить у навушниках пілотів-чоловіків, привертає їхню увагу, через що екіпаж більше сконцентрований на командах, які отримує. Люблю свою роботу – вона як гра в шахи. Кожна «партія», тобто кожна зміна – інакша, завдання не повторюються. Це цікаво і не нудно. Саме це мені й подобається. Оскільки працюю на диспетчерській вишці, постійно бачу літаки, можу вивчати нові типи. І просто – милуюся ними, бо це краса і в чомусь навіть романтика. Так, у мене стресова робота, тому у вихідні треба переключатись на звичні житейські справи. Тримати баланс мені допомагають подорожі і малювання, яким я захоплююсь. Мінусом професії можна вважати хіба що нічні зміни, адже диспетчерська вишка працює цілодобово. Буває, трохи плутаються день і ніч. Але після напруженої зміни, коли вся робота виконана добре, мене сповнюють почуття гордості і піднесення. Приємно, коли після посадки пілоти в радіоефері дякують тобі за допомогу, особливо якщо траплялись нестандартні ситуації», – розповіла Олена.

Віталій ДУБЕЦЬ, керівник польотів аеродромної диспетчерської вишки Украероруху в Міжнародному аеропорту «Львів» імені Данила Галицького.

У професії вже 36 років, керівником польотів став 28 років тому, коли ще працював у Чернівцях. Любить небо й авіацію. У юності мріяв стати пілотом, але все ж обрав професію авіадиспетчера, вчився у льотно-штурманському училищі в Кропивницькому (нині – Льотна академія НАУ). Став першим авіатором у родині. Закінчив також історичний факультет у Чернівцях і міг би залишитись в аспірантурі. Упевнений, що вибір тоді зробив правильний.

«Моя професія – це все моє життя. На роботу ходжу із задоволенням і з жахом думаю, що все має початок і завершення. Квартиру свідомо купив поблизу аеропорту, тож навіть коли буду на пенсії, зможу бачити літаки із власного балкона. Зараз для авіації складні часи, проте ще Соломон казав – усе минає, і це минеться. Моє покоління, яке бачило, як розпадаються держави і пережило буремні дев’яності, вже нічим не злякати», – зізнається пан Віталій.

Дмитро АКСЬОНОВ, диспетчер-інструктор Львівського районного диспетчерського центру.

Працює авіадиспетчером 22 роки. Як і більшість ровесників, спершу мріяв бути пілотом. Читав твір Артура Хейлі «Аеропорт», про роботу диспетчера знав також від сусіда, який працював інструктором у службі руху. Тож вибір професії був усвідомленим.

«Захоплює те, що моя робота – постійний челендж, це дає відчуття драйву. Необхідно вміти опановувати себе у критичних ситуаціях і діяти швидко та правильно. На ситуацію в авіаційній галузі дивлюся з оптимізмом. Упевнений, що авіатрафік відновиться, як тільки вдасться подолати пандемію. Дуже хочеться знову інтенсивно працювати, вирішувати складні завдання. Така робота мені подобається. І якщо діти вирішать займатись тим же, що й батько, я буду тільки радий», – сказав Дмитро.

Андрій ГУБАРЕНКО, диспетчер управління повітряним рухом Львівського районного диспетчерського центру.

У професії вже 10 років. Перші 9 працював в Одеському підрозділі. Батьки – будівельники, продовжувати династію не спонукали. Професію обирав сам, із дитинства хотів бути авіатором. Знав про особливості своєї майбутньої професії, цікавився її специфікою. Тому був готовий до її складнощів і відповідальності. Жодну з особливостей своєї роботи не погоджується назвати мінусом. Каже, то все – просто специфіка.

«Я займаюсь улюбленою справою. Добре, коли під час зміни усе вдається. Моя душа лежить до цього діла, тому немає відчуття, що ти важко працюєш, і робота не втомлює. Не буду заперечувати, якщо мої діти колись захочуть стати авіадиспетчерами. Це буде цілком їхній вибір», – каже Андрій.


ФАХІВЦІ РЕГІОНАЛЬНОГО СТРУКТУРНОГО ПІДРОЗДІЛУ «КИЇВЦЕНТРАЕРО»

Олександр САЛАТОВ, диспетчер-інструктор Київського районного диспетчерського центру.

Стаж роботи – 10 років. Його батько теж авіадиспетчер, працював керівником польотів у Харкові та Дніпрі. Батько мав вплив на синів вибір, але не нав’язував його. Становлення у професії Олександр починав у районному центрі в Дніпрі, мав допуски до всіх робочих місць для управління у верхньому повітряному просторі. У 2015 році перевівся у Київський районний диспетчерський центр. Каже, поїхав за інтенсивним трафіком, бо завантаженість у роботі вважає обов’язковим для того, щоб розвиватись як професіоналові. Через три роки пройшов складний відбір і поїхав працювати авіадиспетчером в Об’єднані Арабські Емірати, а аеропорт Абу-Дабі. Потім його взяли на роботу авіадиспечером у Катар, проте працювати за фахом завадили напружені стосунки між цими країнами. Нині продовжує працювати в Україні. Довівши і собі, й іншим що наші фахівці затребувані за кордоном.

«Люблю свою професію за те, що треба багато думати і швидко приймати рішення – часто дуже складні. І відповідати за ці рішення. Отримую кайф від того, що ти робиш роботу, яка мало кому під силу. Важливо мати просторову уяву, швидкість мислення і здатність оперативно приймати рішення. Неправда, що ми зовсім нічого не боїмося, зовсім не мати страху – це не природно. Але зайві перестраховки у роботі шкодять. Якщо ти задля безпеки встановлюватимеш більші інтервали між літаками, у тебе в секторі на зв’язку замість п’яти-шести літаків стане десять-дванадцять, працювати буде дуже важко. І використання повітряного простору стане неефективним», – пояснює Олександр.
Інна БОЙЧУК, диспетчер управління повітряним рухом аеродромної диспетчерської вишки Украероруху в Міжнародному аеропорту «Бориспіль»

Диспетчерський стаж – 8 років. З авіацією в родині був пов’язаний тільки мамин дядько, який був штурманом. Плануючи вступати до авіаційного університету, спершу хотіла бути землевпорядником, потім –інженером. Але у навчальному закладі їй порадили подумати про професію авіадиспетчера. Подумала і вступила. Після практики чітко зрозуміла, що працювати хоче саме на аеродромній диспетчерській вишці, а не в районному центрі. Подобається, що її професія – рідкісна, в країні не багато авіадиспетчерів. Подобається відповідальність і потреба швидко приймати рішення.

«Мало хто може бачити те, що бачу я і мої колеги на вишці – злети і посадки літаків у різний час доби. Люблю світанки на робочому місці, і красивий захід сонця, і літаки на цьому фоні.

Складно буває у зимову пору. Аеропорт не завжди справляється з великою кількістю снігу. Часом трапляються затримки рейсів. Встановлюються певні обмеження для літаків по рулінню. Така катавасія! І я готова до того, що екіпажі, які виходять на зв’язок, бувають знервовані.

Страшно в роботі не було. Хіба на самому початку, коли отримала допуск до самостійної роботи – це відповідально! Але я завжди знаю, що поруч мої колеги, вони – надійна команда»,
– розповіла Інна.

Максим ІЩЕНКО, диспетчер управління повітряним рухом аеродромної диспетчерської вишки Украероруху в Міжнародному аеропорту «Бориспіль».

Працює авіадиспетчером 18 років. Його батько – теж авіадиспетчер, багато років був начальником аеродромної диспетчерської вишки, на якій продовжує працювати Максим. Він любить свою роботу за те, що кожен робочий день відрізняється від інших, жодна зміна не повторюється, бо не повторюються ситуації в небі і на землі.

«Люблю тримати обстановку під контролем. Але нестандартні ситуації трапляються постійно, і треба допомогти екіпажам з ними справитись, я маю вчасно дати правильну команду. У нашій роботі найважливіше – швидкість реакції. І знання англійської, звісно, та міцне здоров’я», – каже Максим.

Катерина СИДОРЕНКО, диспетчер управління повітряним рухом аеродромної диспетчерської вишки Украероруху в Міжнародному аеропорту «Київ» імені Ігоря Сікорського (Жуляни).

Працює авіадиспетчером 12 років. Закінчила Національний авіаційний університет у Києві. Батьки – економісти, її вибір професії підтримували.

«Те, що моя робота складна, не головне. Складнощі є завжди і всюди, але без цього не буде ніякого розвитку. Труднощі взагалі найкраще мотивують , а їх подолання надихає. Люблю свою роботу за драйв, за динаміку, за натхнення, яке вона мені дає», – розповіла Інна.



Артур ЮШКОВ, диспетчер управління повітряним рухом аеродромної диспетчерської вишки Украероруху в Міжнародному аеропорту «Бориспіль».

Працює авіадиспетчером 4 роки, має досвід роботи на диспетчерських вишках у двох аеропортах – у Вінниці та Борисполі. Професію обрав сам, не за чиїмось прикладом. Цікавився, вивчав спеціалізований сайт Украероруху «Професія – авіадиспетчер» (www.controller.uksatse.aero) і свідомо йшов до мети.

«Мені завжди подобалось володіти інформацією і управляти нею. Та й узагалі авіація – це романтично. Але перш за все, авіадиспетчер – це висока відповідальність, бо від нас залежить безпека. Тут не місце людям, які не можуть витримати тягар цієї відповідальності.

Якби я мав можливість знову обирати, ким бути, не думаю, що обрав би інший фах. Це дуже творча професія. В ній ти постійно вчишся і розвиваєшся, і це тримає в тонусі»,
– пояснює Артур.

ФАХІВЦІ ДНІПРОВСЬКОГО РЕГІОНАЛЬНОГО СТРУКТУРНОГО ПІДРОЗДІЛУ

Олександр КУРБАТОВ, диспетчер-інструктор Дніпровського районного диспетчерського центру.

Загальний стаж роботи – 20 років, диспетчером-інструктором працює вже 13 років. Раніше працював у Харківському та Донецькому підрозділах. Виріс в авіаційній родині, батько пілотував Як-40, мама працювала в льотній академії в Кіровограді.

«Люблю свою роботу за те, що вона не рутинна, все постійно змінюється, щодня – нові завдання. Робота динамічна та креативна, потребує нестандартного підходу та нешаблонних рішень.

Знімати стрес мені дуже допомагають прогулянки із собакою. Також рекомендую заняття спортом, насамперед плавання»,
– каже Олександр.



Наталія БОРОВИКОВА, диспетчер управління повітряним рухом Дніпровського районного диспетчерського центру.

Працює за фахом 14 років. Авіадиспетчером був її батько, тому про те, які завдання він виконує, знала з дитинства. Працювала спершу в підрозділі «Кримаерорух» у Сімферополі. У 2014 році перевелась у Дніро – керувати повітряним рухом у частині Сімферопольського району польотної інформації, відповідальність за який після захоплення кримського підрозділу розділили наші центри у Дніпрі і в Одесі. На окупованій території залишатись не могла.

Перш ніж почати роботу за фахом, попрацювала на диспетчерському тренажері псевдопілотом, у парі з яким тренуються колеги-авіадиспетчери. Каже, цей досвід дуже корисний у її роботі – дав можливість краще розуміти, які дії на різних етапах польоту виконує екіпаж у відповідь на команду авіадиспетчера, якої допомоги від нього чекає екіпаж.

«Авіацію не можна не любити. І робота авіадиспетчера з усіма її тонкощами, коли ти їх розумієш, – не така й складна, як може здаватись. Мені подобається справлятись з непростими завданнями, подобається давати команди екіпажам, завдяки чому вони справляться з нестандартними ситуаціями і їхній політ буде безпечним. Для цього потрібні знання, впевненість, швидка реакція і хороший рівень англійської мови», – розповіла Наталія.

Олексій КОСАР, старший диспетчер управління повітряним рухом Дніпровського районного диспетчерського центру.

У професії 15 років. Родом із кіровоградщини, тому престиж льотної академії визначив вибір майбутнього. Золотому медалістові після школи навчання далося легко. У процесі все більше закохувався у професію. Про самостійну роботу думав, що починати буде складніше, ніж виявилось насправді.

«Велика відповідальність для авіадиспетчера – ключове поняття, але якщо є розуміння процесу, знання правил і процедур, а до того ж – хороший рівень англійської, з усім справляєшся.

Класний авіадиспетчер – той, хто вміє приймати правильні рішення у короткі строки і безпомилково визначати пріоритети, що слід зробити насамперед. Кожен із нас має тримати престиж професії – добре управляти повітряним рухом, щоб пілоти мали підстави сказати, які профі авіадиспетчери у Дніпрі, в Україні»,
– наголосив Олексій.

Павло ЗАЙЦЕВ, диспетчер управління повітряним рухом аеродромної диспетчерської вишки Украероруху в Міжнародному аеропорту «Дніпропетровськ».

Працює авіадиспетчером 10 років. Виріс в авіаційній родині: батько – військовий диспетчер-штурман, брат авіадиспетчер. Саме приклад брата визначив вибір професії. Хоча до того довгий час думав, що стане програмістом. Професію свою любить і додає, що позмінний графік роботи авіадиспетчера для нього дуже зручний.

«Ця професія затребувана. Мені подобається в ній відповідальність і складність. Ми отримуємо гроші не за те, що просто працюємо, а саме за прийняті рішення. Вони мають бути швидкими і правильними, а ще важлива зібраність у критичних ситуаціях. Надміру вразлива людина, яка не вміє справлятись зі стресом і губиться у нестандартних ситуаціях, не зможе бути авіадиспетчером. Також треба мати міцне здоров’я.

Для мене головний секрет психологічного розвантаження після стресових моментів – час, проведений зі своїми дітьми»,
– каже Павло.

ФАХІВЦІ ОДЕСЬКОГО РЕГІОНАЛЬНОГО СТРУКТУРНОГО ПІДРОЗДІЛУ

Костянтин ВАТУЛЬОВ, диспетчер управління повітряним рухом аеродромної диспетчерської вишки в Міжнародному аеропорту «Одеса».

Авіадиспетчером працює 15 років. Починав у Севастополі, у 2010 році перевівся до Одеси. Каже, прагнув вищої інтенсивності в роботі, а труднощів і змін у житті боятись не звик. Хоч у родині авіаторів не було, професію обрав свідомо – жив у Кропивницькому поруч із нинішньою льотною академією, був знайомий із її випускниками. Любив гул двигунів літаків.

«Точно знав, що професія авіадиспетчера – це моє, і вона мені до снаги. Якщо не любити свою роботу, нічого не вдасться. Із задоволенням іду на зміну, так само працюю, і мені подобається робити те, що від мене залежить, – на всі сто. Особливо коли інтенсивність польотів висока.

Мінусів у своїй роботі не бачу. Змінний графік дає мені багато вільного часу – тому я часто бував за кордоном.

Моїй доні – сім, і вона знає, що я на роботі випускаю літаки. У неї є два варіанти, ким стати: авіадиспетчером, як тато, або директором, як бабуся»,
– ділиться Костянтин.

Олена ПОЛІНОВСЬКА, диспетчер управління повітряним рухом Одеського районного диспетчерського центру

Працює авіадиспетчером 11 років. Її вибір професії – швидше випадковість плюс прояв бунтівної натури, бо не хотіла нічого банального. В темі авіації змалку, бо її мама працювала бортпровідницею і часто брала доньку на рейси – тоді система це дозволяла, був один об’єднаний авіазагін. Одеситка, навчалась у Києві. Зізнається, їй приємно бути доказом того, що жінку не слід вважати слабкою статтю. І власним прикладом свідчить: жінки сильні і можуть бути успішними у професії, яка довгий час вважалась суто чоловічою.

«Мій чоловік Андрій – теж авіадиспетчер. Його вибір був навіть більш усвідомленим, він ніким іншим себе не бачив. І жодного разу, навіть у дуже непростих робочих ситуаціях, ніхто з нас не пожалкував. Одна професія на двох – це добре. Насамперед, тим, що ми добре розуміємо один одного і достеменно знаємо, коли краще не чіпати, а коли варто й необхідно підтримати. Це якраз те, що означає «дивитися в одному напрямку.

Своїх дітей – у нас дві доньки – ми підтримаємо в будь-якому виборі, хоча особисто мені хотілось би для них якусь більш жіночу професію. Я добре знаю, як складно буває в нашій роботі, і тут не буде ніяких поблажок на тему «я дівчинка і хочу платтячко». Проте це буде тільки їхній вибір»,
– поділилась міркуваннями Олена.

Валерій ГЛІБОВ, керівник польотів Одеського районного диспетчерського центру.

У професії – 35 років. Керівником польотів став уже через шість років після того, як отримав допуск до самостійної роботи. Цей факт і нині вартий поваги, а в ті часи таке траплялось украй рідко. Родом із Кропивницького, тож бачив курсантів льотного училища, які ходили містом у красивій формі. У 9 класі вступив до школи «Юний авіатор», там вивчали азбуку Морзе, навігацію, основи пілотування. Успішне закінчення школи давало переваги при вступі до училища. Валерій отримав «червоний» диплом. Хотів вступати на штурмана, але став авіадиспетчером. В юності міг у компанії годинами розповідати про свою роботу тим, хто нею цікавився. Із особливим захватом слухали дівчата.

«До моєї компетенції входить надавати допомогу екіпажам у різних ситуаціях. Упевнений у кожному зі своєї зміни, знаю, що вони з усім справляться. Найважливіші риси авіадиспетчера – хороша пам’ять, швидка реакція, рівень англійської і міцне здоров’я. І я би додав ще працелюбність. У людях ціную вихованість і скромність, відкритість і чесність. Спеціалістом стати не важко, а бути людиною – складніше. Все залежить, насамперед, від родини. Вважаю, що керівник має бути людяним. Для мене важлива повага колег.

Відмітив, що років сім-десять до нас приходять добре підготовлені хлопці й дівчата. Грамотні, з хорошою англійською, інтелігентні. До сучасної молоді у мене немає ніяких претензій»,
– міркує пан Валерій.

Олександр МИКИТАС, старший диспетчер управління повітряним рухом аеродромної диспетчерської вишки Украерорху в Міжнародному аеропорту «Одеса».

Авіадиспетчером працює 21 рік. Його дядько був пілотом, тому авіація була у фокусі уваги з дитинства.

«Це робота, яку треба робити відповідально, обмiрковуючи кожне сказане в ефiр слово, і з досвiдом це доводиться до автоматизму. Під час зміни думаєш тільки про те, які рішення треба приймати. Поки працюєш, не маєш часу замислюватись навіть про втому. Якщо iнтенсивний рух, то тільки під час обов’язкової через кожні 2 години перерви розумієш: потрібен відпочинок. Виходжу подихати свіжим повітрям, заварюю чай і так розслабляюсь.

У моїй професії важливе вміння працювати з великим обсягом інформації і нічого не випускати з виду, щоб тримати ситуацію під контролем. Важлива командна робота, взаємодія з колегами по суміжних секторах. Я маю весь час чути, які команди дає колега бортам, які у нього на зв’язку і які він буде передавати на управління мені. Часто буває так, що збоку краще видно ситуацію і моменти, на які слід звернути увагу. Ми можемо один одному вчасно підказати, що треба скоригувати.

Спосіб життя, який дає ця професія, мені дуже підходить. Зручно працювати у змінах. Які би складні вони не були, днів відпочинку достатньо, щоб відновитись. І наявність вихідних у звичні для інших будні дозволяє вирішувати усі житейські справи, для яких ті, хто працює за п’ятиденним графіком, мали б відпрошуватись із роботи.

Маю приватний будинок, біля якого завжди достатньо роботи – із задоволенням працюю в саду, рубаю дрова для каміну. Люблю велопрогулянки вздовж моря. Тоді мозок відпочиває»,
– пояснює Олександр.

Розмовляли Наталія Литвиненко, Ірина Паршикова
 

попередня новина       до списку новин       наступна новина